Корупція. Як це було в історії

Корупція – це таке саме стародавнє явище, як і соціальний порядок, що управляє життям людей, який би він не був. І так само давно люди намагаються знайти причини корупції і способи її обмеження. Фактично першу антикорупційну заповідь дав Господь через Мойсея, який записав те, що почув з неба: «Дарів не приймай, тому що дари сліпими роблять зрячих і перетворюють справу правих» (Ісх.23:8).

Зрозуміло, що це попередження (а для віруючих – заборона) узагальнює попередній досвід зіткнення людей з корупцією. Цитата цікава й іншим: вона зосереджує увагу людей на корупції, як злі, яке необхідно побороти.
І дійсно, боротьбу з корупцією прирівнюють за складністю до боротьби з людськими гріхами. Вона, по суті, і є комбінацією таких гріхів як жадібність, заздрість, лінь і невгамовна спрага насолод. Світ влаштований таким чином, що людські гріхи і пороки неможливо знищити. Суспільство і кожна окрема людина може тільки обмежити їх до розумних меж. Мораль, держава, етика, релігія – ті інструменти, за допомогою яких і відбувається це обмеження. Як тільки ці інструменти перестають працювати, у суспільстві починають валитися цивілізаційні основи взаємин між громадянами і державою і з’являється небезпека виникнення соціального хаосу. Тому одна з основних задач держави – це стримування пороків власних громадян і не тільки ідеологічними і виховними, а й репресивними методами у рамках закону.
Китайський реформатор Ванг Анши (1021 – 1086 рр.) називав два джерела корупції: «погані закони і погані люди». Обґрунтовуючи цей висновок, він писав: «…але що я хочу тепер особливо підкреслити, це те, що історія доказує неможливість забезпечення необхідного управління, якщо покладатися лише на владу закону, призначеного для контролю посадових осіб. Якщо останні не є людьми, які відповідають їх роботі. Подібним чином не слід чекати ефективного управління, якщо, маючи достойних людей на правильних позиціях, ви обмежуєте їх багаточисельними дрібними виснажливими обмеженнями» . Це було написано тисячу років тому.
У XIV ст. визначний учений Ібн-Хальдун, будучи суддею і радником Тамерлана, намагався якось протидіяти хабарництву, знайти причини корупції і зрозуміти, чому одні реформи удаються, а інші ні. Але точної відповіді не знайшов. Причини корупції він вбачав у пристрасті еліт до розкішного життя, а її наслідком – економічні труднощі, які у свою чергу знову породжують корупцію – таке замкнуте коло.
У стародавній Греції у IV – I ст. до н.е. до проявів корупції відносили діяння побутового характеру, наприклад, «псування їжі та питної води». Пізніше корупцією почали називати деякі карані у судовому порядку дії, зокрема, «зіпсованість моралі», «розпусність молоді», «розлад порядку в полісі».
Стародавні римляни до цього поняття включали місткий зміст, що розкриває логічний взаємообумовлений зв’язок таких явищ як підкуп – псування – занепад. Цей зв’язок і сьогодні присутній, корупція є умовою функціонування тіньової економіки, посилення диференціації суспільства за майновим станом, занепаду моралі, загальної криміналізації основних сфер життя суспільства.
У Давній Індії Каутилья, головний міністр імператора Чандрагупта Маурія, перерахував в «Артхашастра» 40 видів присвоєння урядовцями державного доходу. При цьому він сказав, що «…як неможливо не спробувати смак меду чи отрути, якщо вони знаходяться в тебе на кінчику язика, так само для урядовця неможливо не відкусити хоча б небагато від царських доходів. Як про рибу, що пливе під водою, не можна сказати, що вона п’є воду, так і про урядовця не можна сказати, що він бере собі гроші. Можна встановити рух пташок, що летять високо в небі, але неможливо встановити приховані цілі дій урядовців».
В інших державах давнини корупція була просто необхідна для правлячого режиму. Безпрецедентна стабільність патримоніальної бюрократії Давнього Китаю корінилась в ефективних механізмах протидії чиновництву, запобігання скупчення урядовців у стійку корпорацію, котра могла б опонувати імператору і у остаточному підсумку перехопити у нього владу. Одним з таких механізмів була фінансова залежність урядовця не від імператорського жалування, а від його вміння вижати з імператорських підданих максимум доходів, у тому числі й на свою власну користь. «Це перетворювало урядовців на легко уразливого порушника законів з усіма наслідками, що з цього випливають – страхом викриття, можливістю тримати його на гачку» .
Сім віків назад Данте відвів зрадникам останнє, найбільш темне коло ада. Історики вказують на політичні причини його нестерпного відношення до корупції. Розповсюдження хабарництва він вважав однією з основних причин краху Італійської республіки.
Термін «корупція» походить від сполучення латинських слів «correi» та «rumpere». «Сorri» – це обов’язкова причетність кількох представників однієї із сторін до однієї справи, а «rumpere» – порушувати, ламати, пошкоджувати, скасовувати. У результаті утворився самостійний термін – «corrumpere», що передбачає участь у діяльності кількох (не менше двох) осіб, мета яких полягає у «псуванні», «руйнуванні», «пошкодженні» нормального розвитку судового процесу або процесу управління справами суспільства .
У Російській імперії основою корупції була система так званого місництва, за умов якої більшість державних урядовців не отримували грошової винагороди, а жили за рахунок відвідувачів. На посади призначались чиновники відповідно до ієрархії боярських прізвищ без урахування їх особистих якостей. Прізвище особи утворювалось від назви «по батькові». Воно набувалось предками і передавалось через покоління, що автоматично призводило до утворення замкнутого родового прошарку населення. Все це сприяло розповсюдженню корупції.
З огляду на історію, хабарництво згадується в російських літописах ХІІІ ст. Перше законодавче обмеження корупційних дій належить Івану III. А його онук Іван IV Грозний уперше ввів страту як покарання за надмірність у хабарах (хабарництво).
До часів Олексія Михайловича Романова відноситься практично єдиний народний бунт антикорупційної спрямованості. Він відбувся в Москві у 1648 р. і закінчився перемогою москвичів: частина міста згоріла разом з чималою кількістю мирних жителів, і заодно царем були віддані на розтерзання юрбі два корумпованих «міністри» – глава Земського наказу Плещеєв і глава Пушкарського наказу Траханіотів.
У період правління Івана IV поняття корупції та хабарництва фактично ототожнювались. За «Судебником» 1550 р. хабарництво було визнане кримінальним злочином. «Тільки в день Світлого Воскресіння дозволялося суддям та урядовцям разом з червоним яйцем приймати в дар і кілька десяток…» .
Не знищила коріння корупції і реформа, проведена у Російській імперії у 50-х роках XVI ст., завдяки якій були встановлені посадові оклади особам, що знаходились на державній службі. Разом із зростанням держапарату росла і корупція. Згодом це явище знайшло своє місце навіть у художній літературі. Микола Гоголь вустами Ляпкіна – Тяпкіна подарував нам чудовий сорремізм – «борзые щенки» як предмет хабара, а Бердяєв назвав хабарництво єдиною російською конституцією.
При Петрові Першому розцвітали і корупція, і жорстка боротьба царя з нею. Характерний епізод, коли після багаторічного слідства був викритий у корупції і повішений при всьому істеблішменті сибірський губернатор князь М. П. Гагарін. А потім, через три роки, четвертували за хабарництво обер-фіскала Нестерова – того, хто викрив Гагаріна. Розпач Петра I дійшов до такого ступеня, що, як писав У. О. Ключевский, він вирішив обнародувати указ з нормою такого змісту: «хто украде в скарбниці лише стільки, щоб купити мотузку, буде на ній повішений». Однак генерал-прокурор П. І. Ягужинський (перший в історії Росії Генеральний прокурор) справедливо підказав государю, що виконання подібного указу може залишити самодержця без службовців взагалі. І указ не побачив світло. Не дивно, адже хабарниками були і ясновельможний князь Меньшиков, і генерал-адмірал Апраксин, і канцлер Головкін і багато інших.
Але Петром I були введені в дію закони «ПРО заборону хабарів і обіцянок», «ПРО покарання за хабарі і хабарництво», «ПРО покарання хижаків за хабарі позбавленням маєтку і живота». Дуже показова динаміка: спочатку заборона – не допомагає; потім уведення покарання – не допомагає; тоді жорсткість покарання – і знову не допомагає.
Цей історичний епізод характерний тим, що він засвідчує безперспективність боротьби з корупцією лише каральними методами. Звичайно, злочинці повинні переслідуватися, віддаватися до суду і каратися. Але це практично не впливає на саме явище. Нижче ми говоритимемо про це докладніше, а зараз обмежимося таким твердженням: переслідування корупціонерів – тільки частина боротьби з корупцією.
Смерть Петра I призвела до скасування грошової платні посадовим особам і корупція почала рости, хоча важко було уявити, що зростання можливе. Цьому сприяли смути і двірцеві перевороти. Деякий порядок намагалася ввести Катерина II. Були відновлені грошові платні, введені суворі покарання за хабарництво.
Дух її царювання сприяв формуванню відношення до державної служби як до боргу честі, що також сприяло зниженню корупції. Однак період цей був не дуже довгий, а зниження рівня корупції не настільки велике, щоб переломити тенденцію.
Збереглися цікаві свідчення корупції у Росії XIX ст. Доктор історичних наук Л. Писарькова дослідила цікаві архівні матеріали про хабарництво у Росії у цей час . Князі Голіцини мали в Пермській губернії чималі володіння, які управлялися спеціально створеним для цього «Головним управлінням пермських заводів, промислів і вотчин кн. Голіциних». Збереглися «відомості» (звіти), які складалися протягом півстоліття – з 1804 до 1853 р. – служниками Головного правління, що містять дуже детальні свідчення про хабарі посадовим особам губернії. У відомостях вказувалось: кому, коли, скільки, за що і в якій формі було видано. Сплачували як «натурою», так і грошима. Наприклад, у «відомостях» 1805 р, повідомлялося, що з травня 1804 до травня 1805 р. генерал-губернатору його превосходительству Карлові Федоровичу Модераху було видано 150 пуд. житнього борошна, 500 пуд. сіна, 24 пуд. і 27 фунтів солі, по 20 фунтів малинового, порічкового варення і пастили. Усе це коштувало 154 руб. 68,5 коп. Отримали натурою також віце-губернатор, радники, секретарі, повитчики і наказові губернського правління. Губернський прокурор удостоївся тільки десяти четвериків вівса. Грошима було роздано хабарів тільки 25 руб. 30 коп.
У другій половині ХІХ ст. становлення до корупції було двоїстим. Її визнавали злом, але відносилися порівняно терпимо, виправдовуючи це звичайним наслідком низьких окладів чиновників. Але це не перешкоджало карному переслідуванню хабарників і підкупників. У середині XIX ст. протягом року засуджувалося приблизно 8 % наявного складу чиновників.

4 T

XIX століття відзначене і демонстрацією антикорупційних заходів, що свідчать про розуміння причин, що породжують корупцію, і, зокрема, про конфлікт інтересів. Наприклад, Олександр III заборонив поєднання державних посад з роботою у банках і акціонерних товариствах.
З останніх передреволюційних епізодів, крім Распутіна, має сенс згадати балерину Кшесинську і великого князя Олексія Михайловича, які за величезні хабарі допомагали фабрикантам одержувати військові замовлення під час Першої світової війни. Навряд чи слід вважати випадковим збігом, що падіння монархії збіглося з розгулом корупції у Росії.
У дореволюційній Росії основним законом, який визначав коло злочинної поведінки чиновників і встановлював відповідальність за неї, було «Уложение о наказаниях уголовных и исправительных» 1845 р. У розділі «О преступлениях и проступках по службе государственной и общественной» передбачалась відповідальність за корупцію у двох формах – за хабарництво і за підкуп. Проте у самому законі ці поняття не розкривались. Але на практиці під хабарництвом розуміли одержання хабара для вчинення законного діяння, а під підкупом – діяння незаконного» .
Корупція у Радянському Союзі також була поширена, хоча і стримувалась тоталітарним режимом. Є документальні підтвердження того, що радикальна зміна державного устрою і навіть відмова від російської державності після жовтня 1917 р. не скасували корупцію як явище, однак сформували лицемірне відношення до неї, чимало посприявши її укоріненню.
В архіві зберігаються Записка В. І. Леніна народному комісару юстиції Д. Курському про необхідність негайного внесення законопроекту про найсуворіші покарання за хабарництво і лист Леніна до ЦК РКП (б) з пропозицією поставити до порядку денного питання про виключення з партії суддів, що винесли занадто м’які вироки по справі про хабарництво. Декрет Ради народних комісарів «ПРО хабарництво» від 8 травня 1918 р. став першим у Радянській Росії актом, яким передбачалась кримінальна відповідальність за хабарництво (позбавлення волі на термін не менш п’яти років, з’єднане з примусовими роботами на той самий термін). Цікаво, що у цьому декреті замах на одержання чи дачу хабара прирівнювався до закінченого злочину.
Історія боротьби радянської влади з корупцією закінчилася разом із самою владою, не увінчавшись успіхом. Ця боротьба характеризується кількома цікавими і важливими рисами.
По-перше, влада не визнавала слово «корупція», дозволивши ввести його у вжиток лише наприкінці 80-х років. Замість нього використовувалися терміни «хабарництво», «зловживання службовим становищем», «потурання» та ін. Заперечуючи термін, заперечували поняття, а значить, явище. Тим самим, заздалегідь прирікали на невдачу й аналіз цього явища, і будь-яку боротьбу з його кримінально карними наслідками.
По-друге, радянська «правосвідомість» завжди примітивно пояснювала причини корупційних явищ. Так, у закритому листі ЦК КПРС «Про посилення боротьби з хабарництвом і розкраданням народного добра» від 29 березня 1962 р. говорилося, що хабарництво – це «соціальне явище, породжене умовами експлуататорського суспільства. Жовтнева революція ліквідувала корінні причини хабарництва, а радянський адміністративно-управлінський апарат – це апарат нового типу». До причин корупції зараховувалися недоліки в роботі партійних, профспілкових і державних органів, насамперед, у сфері виховання трудящих. Це типовий текст, калькований з перших і до останніх років радянської влади.
У записці Відділу адміністративних органів ЦК КПРС і КПК (комітет партійного контролю) при ЦК КПРС про посилення боротьби з хабарництвом у 1975 – 1980 р., датованої 21 травня 1981р., зазначено, що у 1980 р., виявлено понад 6 тис. випадків хабарництва, що на 50 % більше, як у 1975 р. Розповідається про появу організованих груп (приклад: більш 100 осіб у Мінрибгоспі СРСР на чолі з заступником міністра). Йдеться про факти осуду міністрів і заступників міністрів у республіках, про хабарництво та зрощування зі злочинними елементами працівників контролюючих органів, про хабарництво у прокуратурі й судах. Перелічуються основні склади злочинів: відпустка дефіцитної продукції; виділення устаткування та матеріалів; коригування і зниження планових завдань; призначення на відповідальні посади; приховування махінацій. Таким чином, у наявності тверда відповідність між нерозумінням корупційних явищ, примітивним поясненням їх причин і неадекватних засобів боротьби з ними.
По-третє, практично недоторканні були вищі радянські й партійні сановники. До рідкісних винятків, коли партійним керівництвом були дані санкції на рішучі дії, можна віднести справу Медунова з вищого крайового керівництва у Краснодарі; справа міністра внутрішніх справ Щолокова. Коли за хабарі і зловживання був засуджений заступник міністра зовнішньої торгівлі Сушков, КДБ і Прокуратура СРСР повідомляли в ЦК про інші побічні результати цього злочину: міністр зовнішньої торгівлі Патоличев систематично отримував подарунки від представників іноземних фірм, зокрема, дорогі вироби з золота й інших дорогоцінних металів, раритетні золоті монети. Але справа була зам’ята.
Унікальний, але забутий нині випадок описує А. Кирпичников, який розслідував на початку 60-х років ХХ – го ст. у Ленінграді кримінальну справу про зловживання в «Ленмінводторзі». Слідство вийшло на розгалужений ланцюг хабарництва серед відповідальних працівників ГУВД і міському КПРС, включаючи голову міськради – члена Президії Верховної Ради СРСР і ЦК КПРС. Далі прокурору піти не дали, а те, що справу вдалося довести до суду, обумовлене лише політичною боротьбою, що точилася в той момент на верхніх ешелонах влади.
По-четверте, серед державного апарату з корупцією боролися виключно представники цього апарату. Це призводило до таких наслідків: ті, хто боровся, були органічно не в змозі впливати на основні причини, що породжують корупцію, оскільки вони відносились до найважливіших умов існування системи; боротьба проти корупціонерів нерідко переростала на боротьбу проти конкурентів на ринку корупційних послуг.
По-п’яте, корупція часто-густо була єдиним можливим засобом упровадження ринкових відносин (хоча і стихійно) у планову економіку. Саме з допомогою корупції були закладені основи тіньового сектора економіки в СРСР . З огляду на це вона розширювалася в міру ослаблення тотального контролю.
Уже на рубежі 60 – 70-х років корупція пронизала структури влади партії наскрізь, особливо у південних національних республіках. Коли це доходило до тих меж, що загрожували системі, відбувалася заміна керівника. Так відбулося в Азербайджані у 1970 р., коли ставленик Андронова Г.Алієв за підтримкою Москви змінив тодішнього першого секретаря КП Азербайджана Ахундова. У закритих матеріалах партійного пленуму Комітет державної безпеки республіки «відкрив очі» керівництву на глибину падіння. Приводилися, наприклад, дані про величину хабарів, які треба було платити вищестоящому керівнику за заняття посади . Посада районного прокурора, наприклад, коштувала 30 тис.руб., ректора вузу – 200 тис., першого секретаря райкому партії – 200 тис. руб. .
Останній шанс вплинути на положення справ у державі представився колишній владі у липні 1991 р., коли була прийнята постанова Секретаріату ЦК КПРС «Про необхідність посилення боротьби зі злочинністю у сфері економіки». Але, як не дивно, ні про хабарництво, ні про корупцію в ньому не було жодного слова. Передбачалося, що влада до економічних злочинів не причетна.
Одним з найгучніших стало розслідування в Узбекистані кримінальної справи, пов’язаної зі зловживаннями з бавовною на початку перебудови. Практика тухти стала в республіці загальною: республіка звітувала за невирощену бавовну в гігантських розмірах. Купувалися і продавалися посади від голови колгоспу до секретаря ЦК республіки, хабарництво стало нормою життя. Масштабна операція КДБ в Узбекистані почалася навесні 1983 р. з арешту начальника Бухарського ОБХСС (відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності). У його домашньому сейфі були знайдено понад 1 млн. крб., золоті монети і вироби (при місячній зарплаті у 300 крб.) . Слідом за першим арештом пішли інші. За оцінками республіканського КДБ, зробленими на підставі попередніх оперативних розробок при дотриманні букви закону довелося б заарештувати кілька тисяч посадових осіб керівних органів партії, МВС, прокуратури, виконавчих органів влади. Нитки розслідування потяглися до першого секретаря ЦК компартії Узбекистану, кандидата в члени Політбюро ЦК КПРС Рашидова та у Москву – у ЦК КПРС, інші союзні органи. Республіканська влада противилась проведенню розслідування, використовуючи зв’язки у Москві. Цей опір зменшився тільки після смерті Рашидова. Однак, наприкінці 90-х років узбецька справа стала розвалюватися з ініціативи ЦК КПРС: вона стала занадто небезпечна.
З цієї та інших справ можна дійти висновку, що корупція у тоталітарних режимах неминуче стає тотальною. Тому є кілька причин.
Перша – офіційне гноблення приватної власності. Оскільки могутню природу приватної власності придушити неможливо, то вона все рівно пробиває собі дорогу, формуючи тіньові ринки і зв’язану з ними корупцію. Це явище докладно проаналізував Л. Тимофєєв . Він аргументовано доводить, що масштаб тіньових ринків у радянський час явно недооцінений.
Друга причина – дефіцит. Як вказує Я. Корні , дефіцит автоматично породжує чорний і сірий ринки, а їх функціонування і захист підтримується корупцією.
Третя причина – закритість влади. З одного боку, ця обставина перешкоджає суспільству оцінити масштаб явища і його негативні наслідки. Не випадково корупція у структурах влади стала гострою і впливовою проблемою у СРСР разом з розвитком гласності. З іншого боку, закритість була природною частиною середовища, в якому корупція могла розвиватися і зростати.
Але корупція притаманна не тільки диктаторським або тоталітарним режимам. Сьогодні у світі, з урахуванням особливостей історичного розвитку країн склалося кілька моделей корупції. Найпоширеніша з них пов’язана з географією. «Географічна» класифікація узагальнює багато спостережень і висновків досліджень феномену корупції. Її «континентальна» прив’язка не повинна сприйматися як спроба приниження національної гідності якогось народу чи нації, оскільки на кожному континенті можна знайти приклади реалізації моделей, поіменованих у даній класифікації назвою іншого континенту.
Західноєвропейська модель. Для неї характерний низький рівень корупції. Вона сприймається суспільством як явна аномалія, пов’язана з порушенням закону. Цьому сприяють традиції, у яких висока доля цивільної культури та правосвідомості. Проте і Європейські країни не позбавлені цієї хвороби.
Навіть Швейцарія, яка пишалася непідкупністю своїх державних чиновників, у 1994 р. була шокована грандіозним скандалом навколо чиновника із кантона Цюрих – ревізора ресторанів і барів. Він обвинувачувався в одержанні хабарів на суму понад 2 млн. доларів. Разом з ним були притягнуті до кримінальної відповідальності ще п’ять ревізорів – хабарників із складу уряду Швейцарії, які прикривали окремі фірми при організації державних поставок .
Азіатська модель. Ця корупція пов’яза-на з історією, культурою, традиціями, що обумовили функціонування держави. Цей різновид корупції, на відміну від попереднього, можна назвати соціальним. Це означає, що корупційні відносини найтісніше переплітаються з іншими соціальними відносинами: сімейними, земельними, етнічними, корпоративними та ін. Тут працюють вікові традиції, наприклад, пов’язані з бакшишем у Середній Азії чи практикою вибудовування довгострокових ділових і політичних відносин, що існують у деяких східноазіатських країнах і базуються на обміні дружніми зв’язками.
Африканська модель. Для цієї моделі характерна ситуація, коли влада продається «на корню» групі основних економічних кланів, що домовилися між собою або політичними засобами забезпечує надійність їх існування. Перехід до цієї моделі можливий за таких умов:
– політична влада в країні залишається неконсолідованою;
– фінансово-бюрократичні групи під тиском інстинкту самозбереження припиняють протистояння й домовляються;
– формується олігархічний консенсус між консолідованими фінансово-бюрократичними групами і частиною політичної еліти.
Для країни це означає використання демократичних процедур як камуфляжу; економіка примітивізується, задовольняючи тільки найосновніші потреби населення з метою уникнення соціальних потрясінь й забезпечуючи інтереси вузької олігархічної групи.
Латиноамериканська модель. Уряд дає можливість тіньовим і криміналізованим секторам економіки досягти могутності, порівнюваної з державною. З цим явищем, яке стало державою у державі, боротися особливо важко .
Що стосується України, то сьогодні розповіді про хабарництво й інші зловживання службовим становищем можна прочитати на перших сторінках майже всіх газет і журналів. Цю проблему широко використовують політики у боротьбі за владу. Лозунг про викорінення корупції у нашій державі став головним і в президентській кампанії 2014 р. Італійський вислів «чисті руки» і словосполучення, що прийшло з колишніх соціалістичних країн «брудна білизна» – найбільш розповсюджені серед сучасних українських політиків.
Підготував матеріал головний спеціаліст із взаємозв’язків з право-охоронними органами та оборонної роботи апарату Хмільницької РДА Вінницької області Гуцалюк Сергій Олександрович за посиланням на Невмержицький Є.В. Правові проблеми боротьби з економічною злочинністю і корупцією: Навч. посіб. – К.: АПСВ, 2005. – 415 с.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *